Карта сайта

Залишенець - Сторінка 28

Загрузка...

— Я кому наказав чухрати додому? — спитав Ворон.

— Кулеметник повинен бути у хвості, — пробурчала «кобиляча голова». — Сильно його зачепило?

— Покладіть… — застогнав Коляда. — Покладіть мене на землю. Пече…

Вовкулака з Дядюрою спішилися, помаленьку взяли Коляду й поклали на землю, вкриту опалим листям. Ворон також зістрибнув з коня, опустився на одне коліно біля пораненого.

— Потерпи, брате, тут ні чорта не видно. Ану присвітіть сірником. — Він почав було розстібати на Коляді чумарку, але той попросив:

— Не треба. Покиньте мене тут, а самі… Вороне, ти знаєш, де на хуторі живе мій брат. Хай хтось перекаже Ількові, він мене забере.

Ворон відчув, що його пальці злиплися від крові.

— Ми тебе одвеземо до брата, — сказав він.

— Ні. Накрийте мене гілляками і їдьте. До ранку мене Ілько забере.

— Я сам відвезу тебе на хутір.

— Не треба, болить… Передай Ількові… — Коляда впустив голову набік.

Ворон не знав, що робити. Ждав, що, може, хтось із хлопців підкаже, але мовчали й вони, бо яка тут могла бути рада? Везти Коляду на коні — витрусиш із нього останні сили. Переказати братові — а чим той Ілько допоможе? Хіба поховає… Потрібний був лікар.

Ворон пішов на відчайдушний крок: Дядюра поїде у Лебедин і привезе на хутір лікаря, а вони з Вовкулакою зроблять з гілляччя ноші й донесуть туди Коляду на руках. До хутора тут зо дві версти. Ніч їм допоможе.

Вони шаблями вирубали дві грубі дрючини, наготували паліччя на поперечини, дістали мотузки, які завжди мали в сідельних саквах, і зладнали ноші. Поклавши на них непритомного Коляду, рушили лісом на хутір Буда, а Мудей із Тасею самі пішли вслід за ними. Там, на узліссі, стрілянина вщухла, різномасте вояцтво, либонь, розбрелося, а може, дехто ще вештався полем, шукаючи вбитих і поранених лісовиків.

— Покиньте мене… — знов застогнав Коляда.

— Ти мені тут не командуй, — сказав Ворон, підбадьорений тим, що Коляда подав голос. — Поки що я тут за головного.

— Покиньте… Я помираю.

— Я забороняю тобі помирати. Це легше за все. А на біса ти нам здався мертвий, га? Ти в нас запитав?

— Еге, ти в нас запитав? — докинув і собі Вовкулака.

— А ти мовчи, бо це тебе теж стосується. Він мені знак з того світу подасть. Розумний який знайшовся…

— Ось побачиш, — огризнувся Вовкулака.

* * *

Старший брат Коляди зустрів їх по-божому. Він, цей Ілько, теж трохи понюхав пороху ще в загоні отамана Яблуньки, а потім, коли отаман загинув, тихенько осів на хуторі Буда, приховавши свій грішок від нової влади. За непу розхазяйнувався на всю губу — на його обійсті була й клуня, й повітка, і загорода для худоби, і навіть копанка з карасями. Але Ілько не раз казав братові, що плюнув би на все це добро й пішов би до лісу, якби ж була хоч крихта надії на ту вільну Вкраїну, а то ж ні — вже й сліпому видно, чиє тут крутиться, а чиє мелеться. Якби ж хоч не діти, чухав потилицю Ілько, якби не два його пуцьвірінки, то він ще показав би своє «ого-го». Дістав би зі сховку не лише куцопала.

Коли постукали в його вікно, Ілько відчинив одразу, хоч ці нічні гості тепер нікого не радували. А почувши, що сталося, заохкав, заметушився і, широко прочинивши двері, сказав, щоб занесли брата до хати. Поки засвітив гасничку, десь од печі виринула його перелякана жінка Меланя.

— Ой Божечку…

Вони поклали Коляду на ліжко, Ворон розстебнув на ньому чумарку, задер закривавлену (хоч викрути) сорочку. З лівого боку в животі запеклася темна дірочка від кулі.

— Я знав, що цим усе кінчиться, — сказав Ілько.

— Що — все? — різко спитав Ворон.

— Усе, — повторив Ілько, і його худорляве, гостре, як у брата, лице жалісно скривилося.

— Замість нюняти принеси перваку й довгий шмат полотна.

Ілько безпорадно закліпав до Мелані, та вискочила в хатину[* - Хатина — окрема кімната в хаті, переважно через сіни.], швидко знайшла слоїк перваку, потім дістала зі скрині вишитого хрестиком рушника.

Ворон промив горілкою рану. Коляда глухо застогнав. Він був дуже блідий, губи взялися білою осугою. Ілько злегенька підняв брата в попереку, допомагаючи Воронові протягти попід ним рушника, щоб перев'язати рану.

— Води, — попросив Коляда.

— Не можна, — сказав Ворон. — Потерпи, зараз приїде дохтор.

Він тільки тепер подумав, що той може і не приїхати. Старий Аврум Віткуп виручав їх не раз, — не тому, що співчував хлопцям із лісу, а через те, що шанував клятву Гіппократа і йому було байдуже, кого «латати» — більшовика чи гайдамаку. За миколаївську золоту монету Аврум Віткуп, незважаючи на свій біблійний вік, навіть серед ночі піднімався з постелі, зодягав лапсердака, брав таку ж стару, як і сам, пропахлу йодоформом валізку і вирушав хоч на край світу. Добре, що був сухий і легенький, як пір'їна, — вмощувався на коня позаду вершника, чіплявся до нього, як реп'яшок, і їхав туди, куди везли. Але так було раніше. Тепер же, коли люди перевелися, Аврум Віткуп теж міг закомизитися. Хіба що Дядюра зв'яже його і привезе, як снопа.

Ворон та Вовкулака поскидали з себе намоклі лахи, Меланя занесла їх до печі сушитися.

— Я чув, як стріляли коло Будянського сосняку, — сказав Ілько. — Ще тоді подумав…

— Про що? — спитав Ворон.

— Про нього, — кивнув на брата Ілько.

— Краще скажи Мелані, хай загріє води. І пошукай більшу лампу. Щоб усе було готове, коли приїде дохтор.

Поволі, дуже поволі спливав час. На стіні цокав годинник, маятник гойдався туди-сюди, а стрілки прилипли до циферблата.

Лице Коляди обволік такий спокій, наче воно було виліплене з воску. Хрящуватий ніс загострився. Губи міцно зімкнулися, але видно було, що Коляда дихає.

Минуло ще дві години, поки Дядюра привіз Аврума Віткупа.

— Ой, хльопці-хльопці, самі себе мучите і добрим людям не даєте спокою, — закректав ще з порога Віткуп. — Доки ж це воно отак буде?

Він підійшов до Коляди, подивився, покивав головою, потім узяв руку пораненого там, де намацують пульс.

— Ану зніміть цю пов'язку, — попросив Віткуп, ніби сам не мав сили розв'язати рушника.

Ворон розшморгнув вузол, старий подивився на рану і склав губи трубочкою.

— Перитоніт, — сказав він. — Гострий перитоніт.

— Що-що? — перепитав Ілько.

— Запалення черевної порожнини. Тут не те, що я, а й сам Єгова не поможе.

— Не знаю хто як, — шморгнув носом Ілько, — а ви, Авруме Йосиповичу, можете все. Я знаю… Ми всі ваші руки знаємо, ви його врятуєте, а я так віддячу, що мало не буде. Вийміть ту кулю!

— Кулю дістати я можу, — зітхнув Віткуп. — Але це нічого це дасть. Навіть якби ми були в лікарні.

— Як то нічого? — знетямлено запитав Ілько. — Навіщо ж тоді ви приїхали?

— Приїхав, бо привезли, — сказав Віткуп.

— Ви ж дохтор… Зробіть хоч що-небудь!

— Йому вже нічого не треба, — незворушно мовив Віткуп, дрібно киваючи головою.

— Як це нічого не треба? — закричав Ілько. — Як це нічого? Він просив води, а ми йому не дали, бо ждали вас. Брат просив води, а я, свиня, йому не подав. Зараз, Васильку, — назвав він Коляду на ім'я. — Зараз я дам тобі напитися.

— Не треба, — сказав Аврум Віткуп. — Він мертвий.

Ілько втягнув голову в плечі й застиг. Потім боязко підійшов до брата, довго вдивлявся в його спокійне лице. Погладив йому чуба й гірко заплакав. Уголос. Слідом за ним заголосила Меланя.

— Відвезіть мене додому, — попросив Віткуп. Він навіть не знімав свого старезного, як і сам, лапсердака.

— Відвези його й повертайся, — сказав Ворон Дядюрі.

Дядюра з Віткупом вийшли.

Ілько сказав, що поховає брата в себе на городі. Якщо не можна поховати його на цвинтарі по-християнському, то хай буде хоча б по-людському. У нього на горищі є готова труна.

— Труна? — здивувався Ворон.

— А що? Тепер у кожного доброго господаря є про запас труна, — сказав Ілько.

Він вийшов надвір разом із Вороном та Вовкулакою, дав їм лопату і показав місце в кінці городу, де копати яму. А сам пішов споряджати брата в останню путь. Наказав Мелані приготувати чистий одяг, дістати зі скрині вишиванку, обмити небіжчика.

— Я ж ніколи цього не робила, — розгубилася Меланя.

— Треба, — сказав Ілько. — Це жіноча робота.

Підігріта вода тепер знадобилася. Вони вдвох нарядили Василька, Меланя допомогла Ількові спустити з горища труну.

Коли Ворон із Вовкулакою повернулися, Коляда вже лежав у сосновій домовині зі схрещеними на грудях руками. Ворон завважив, що труну було зроблено якраз під зріст загиблого.

— Попрощаймося тут, — сказав він і став у його узголів'ї. Помовчав, потім звернувся до мертвого: — Ти був відважним козаком і справжнім оборонцем рідного краю. Ніколи не ховався від кулі за чужу спину. Ти знав, на що йдеш заради матері України. Єдине, чим змогла тобі віддячити мачуха-доля, це смертю в бою. Спасибі їй і за це. — Ворон нахилився і поцілував Коляду спершу в схрещені руки, тоді в чоло. — Прости і прощавай. Там зустрінемося.

Вовкулака, поцілувавши Коляду, таки не втримався, потягся губами до його вуха й зашепотів так, щоб ніхто, крім Коляди, його не почув:

— А якщо раптом удасться, то якось передай нам вісточку звідти. Чуєш? Хоч яку-небудь… отакеньку… аби ми знали…

— А я ж тобі води не подав перед смертю, — скривився Ілько, припавши обличчям до братових грудей.

— Тепер, Василечку, нікуди тебе не відпустимо, — заплакала Меланя. — Назавжди зостанешся коло нас, будемо тобі водичку носити, могилку твою доглядати…

Ворон дістав із кобури червону китайку і накрив Коляді очі.

Забивши цвяхами віко, вони поставили труну на драбину, щоб зручніше нести. Саме тут нагодився Дядюра.

— Що там? — спитав Ворон. — Жида завіз?

— Завіз. Але Віткуп уже не той. Просив, щоб ми його більше не будили ночами. Каже, літа вже не ті.

— От лисиця стара. Знає, що вдень ніхто до нього не прийде. Ще когось дорогою бачив?

— Наче скрізь тихо.

Вони підняли драбину з труною — Ворон із Дядюрою, майже однакового зросту, стали в голові, Ілько з Вовкулакою позаду — і рушили в кінець городу. Попереду ступала Меланя з гасовим ліхтарем у руці.

Яма була завглибшки зо три аршини, труну опустили на мотузках, кинули по жмені землі, і Вовкулака з Дядюрою, по черзі беручи лопату, засипали могилу.

— От і все, — прошепотів Ілько. — Ні хреста, ні горбочка.

— Замість хреста посадиш калину, — сказав Чорний Ворон.

* * *

Вони випили, як і годиться на поминках, по дві чарки, перекусили салом, сирими яйцями та квашениною, а потім Ілько таки умовив їх, розморених, передрімати часину, поки підсушиться одяг. На долівці в хатині він розтрусив два кулі соломи, вони полягали там покотом й відразу провалилися в сон. Та тільки-но почало розвиднятися, їх розбудили крики й тупіт надворі:

— Ей, вихаді, ви акружєни!

Ворон підскочив до вікна, визирнув у щілину між фіранками й побачив цівки рушниць, що витикалися з-за тину. Отакої! Вони вскочили в більшу халепу, ніж у сосняку, бо тут із ними ще була жінка з двома дрібними дітьми. Чи їх вистежив той-таки загін чонівців, чи продав Аврум Віткуп, чи, може, запримітив хтось із хутірських сусідів і поспішив вислужитися перед комуною — не було коли про те думати, бо не встиг Ворон відсахнутися од вікна, як у рамі розлетілася шибка і з протилежної стіни посипався тиньк. Туди ввігналося відразу три кулі, дивом не розтрощивши його нерозважливу, тверду, як сказала б сліпа Євдося, голову.

Відчинилися двері, і на порозі став білий привид. Ілько був у полотняних підштаниках, такій же спідній сорочці, і лице його теж було білим, як те полотно.

— Хлопці, ріднесенькі… Не губіть… Дітей пожалійте.

— Скільки їх? — спитав Ворон.

— Двійко.

— Та не дітей, москалів!

— Хіба ж я знаю? Чую тільки, що з усіх боків обступили. І від городу, і з вулиці. Як не вийдете, вони всіх тут спалять живцем.

— Вийдемо, — сказав Ворон. — Не стогни. Дай прикинути, що й до чого. А ти лізь на піч.

— Яка ж піч, коли вони хату запалять? А там діти…

Ілько знав, що каже. Сутінь за вікном уже загойдалася у відсвітах полум'я — горіла повітка, що стояла ближче до шляху.

Лящали перелякані свині, кудахкали кури, протяжно ревла корова, і серед того ревища почулося моторошне, нутряне іржання коней, яких вони зачинили на ніч в повітці.

— Здавайтесь, бандіти! Жізнь ми вам ґарантіруєм! — репетувало з-за тину.

На роздумування не лишалося ані хвилини. Ворон перекинувся кількома словами із хлопцями, після чого вони покидали карабіни на долівку, револьвери розтикали по кишенях так, щоб були напохваті, кожен мав при собі ще гранату. Дядюра перевірив «люйса», попустив-подовжив на ньому ременя й почепив на плече таким фасоном, що кулемет сховався за його широкою спиною.

Піднявши руки вгору, вони повагом, мовби знехотя, виходили надвір із напускною покорою, хоча збоку здавалося, що і в тій вайлуватій ході більше погорди, аніж смиренності.

Першим ішов Чорний Ворон, за ним Вовкулака, потім ще один бородань — Дядюра.

— Бліжє! Падхаді бліжє! — волало з-за тину, перекрикуючи ревіння худоби й іржання коней. — Нє стрєлять!

Покрівля повітки гуготіла вогнем, мокра після дощу солома стріляла снопами іскор, густий жовтий дим валив на подвір'я.

Лісовики неквапом рушили до шляху, розступаючись так, щоб їх усіх трьох було видно, вони йшли з піднятими руками здаватися, ковтаючи досаду і цей жовтий ядучий дим, який ще невідомо кому був на руку, — якийсь телепень поспішив запалити повітку для постраху, — і ось тут сталася ще одна несподіванка, за яку Ворон, якби міг, прямо зараз потиснув би руку Ількові. Він, цей Ілько, таки не брехав, що має у сховку оружжя, але хто б міг подумати, що воно ще й само уміє стріляти.

Зненацька на горищі повітки так гримнуло, що віхті полум'я полетіли на всі боки, ніби гарматна стрільна влупила в покрівлю; москалі поприпадали ниць до землі, і ніхто ще не встиг отямитися, як услід за тим вибухом тарахнуло ще раз, потім почало гримотіти суцільною чергою. З покрівлі полетіли осколки, запахкали кулі, й ось тоді вже всяк здогадався, що на горищі заховано чималий запас гранат та набоїв, які від вогню почали вибухати. Та поки москалі підвели голови, Дядюра вже сипонув по них з «люйса».

— На коней! — закричав він, хоч бачив, як Ворон з Вовкулакою метнулися до повітки, а він, Дядюра, так і стояв у повен зріст перед ворожою лавою і строчив, строчив, строчив з кулемета, тримаючи його на рівні пояса. — На коней! — гукнув ще раз Дядюра, хоч добре бачив, як Ворон, а за ним Вовкулака вискочили на коней, і чув, як отаман крикнув йому «За мною!» — але в Дядюру вселився якийсь веселий біс, котрий зсудомив вказівного пальця на спусковій скобі і не дав його розімкнути навіть тоді, коли куля влучила Дядюрі у груди. Від поштовху він заточився, позадкував до хати, а коли вперся плечима в стіну, то поволі сповз по ній донизу, але не впав, ні, Дядюра не впав, а сів під стіною, наче сидячи йому зручніше було стріляти, бо він ще й досі стискав перед собою «люйса».

«Тух… тух… тух… тух…» — чимраз тихіше озивалося його серце, та Дядюрі здавалося, що то він чує стукіт копит Мудея і Тасі, — Ворона й Вовкулаку вже не здогнати. А йому, Дядюрі, цього разу з ними не по дорозі. Цього разу йому в інший бік…

* * *

Вони ще довго по ньому стріляли, думаючи, що бородань присів біля хати замінити кружок на кулеметі, і так зрешетили мертвого, що, коли підійшли, не побачили на Дядюрі лиця.

— Да, рєбяткі, раздєлалі жє ви єво.

— Дак іть он моґ всєх пєрєкасіть. Сідіт і нє падает, змєй.

Котрийсь із чонівців хотів було забрати кулемета, взяв його обіруч за кожуха, та враз відсахнувся — йому здалося, що гайдамака живий. Дядюра не відпускав «люйса» з рук. Пальці так звело, що треба було розгинати по одному.

text-study-6.html
text-study-7-stornka.html
text-study-7.html
text-study-8-stornka.html
text-study-8.html
foxg.recipeforbest.com
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  • Читать полностью
  •     PR.RU™